моє життєве кредо твір роздум

Бондар О.С. Рідна мова. Письмові творчі роботи: коментарі та зразки. У публіцистичному стилі виділяють кілька підстилів, кожен з яких вирізняється жанровими й мовними особливостями: ♦ стиль засобів масової інформації (газет, журналів, радіо, телебачення); ♦ художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, нариси, есе (короткі нариси вишуканої форми)); ♦ науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди тощо). "Музика в моєму житті" "Пісня на струнах серця" "Алло, це пісня на замовлення?" "Танцювальне мистецтво: чи кожен розуміє" "Найважче — творити самого себе" "У колективі жити". ♦ Пригадайте особливості публіцистичного стилю і виберіть жанр. Це, ймовірно, буде газетна або журнальна стаття. ♦ Оскільки твір морально-етичного спрямування, у ньому мають переважати роздуми із включенням описів та розповідей. ♦ Якими б емоційними не були публіцистичні роздуми, без яскравих життєвих прикладів вони втрачають цінність; приклади мають бути реальними. Необхідно зазначити, що не можна піклуватися лише про власні мотиви та перейматися лише особистими інтересами, оскільки таке егоїстичне існування не надасть у подальшому можливість для власного розвитку. Дуже важливо здійснювати добрі, безкорисливі вчинки, обдаровувати своєю душевною теплотою інших людей. Оскільки саме любов піднімає людину на вищий рівень. Тобто, можна ствердити, що першочергове призначення людини полягає у збереженні людяності в будь-яких випадках, у своїх вчинках, думках та словах. Людяність, щирість та відданість робить нас людьми у повному сенсі. Певно кожен з нас, хоча б раз у житті, замислювався на сенсом свого життя і свого призначення у цьому світі. Сама через ці роздуми, люди шукають себе та свою мету, щоб їх життя було наповненим та цілеспрямованим. Не зважаючи на обрану сферу діяльності, кожен прагне до щастя та успіху. Звичайно, у всіх свої цінності та своє, особисте світосприйняття. Незважаючи на це, важливим залишається для людини не забувати про інших, про своє моральне та громадське значення. Лише у такому випадку, людина зможе у повній мірі реалізувати себе та досягти успіху. Кожну людину від природи наділено якимись здібностями, талантами, щоб, використавши їх, вона могла розпорядитися своєю долею. Але самих талантів мало, слід іще працювати над собою, виховувати в собі твердий характер, міцний стержень, що допоможе вистояти під час якихось життєвих негараздів, вчитися чемних звичок, щоб за будь-якої ситуації виглядати людиною цивілізованою, розвивати в собі певні вміння, які знадобляться в побуті чи при виборі майбутньої професії, володіти активною життєвою позицією. Бути людиною – значить добросовісно працювати, поводитись справедливо з тими, чия доля залежить від тебе, не брехати самому і вимагати правди від інших. Хтось скаже – це дуже все складно, простіше досягти чогось обманом і хитрістю. Але чомусь так виходить, що хтось невидимий немов наказує нас за погане відношення до інших, і недостойний поступок бумерангом повертається, щоб торкнутися вже твоєї власної долі. Кожна особистість, унікальна, незвичайна та неповторна, отримала найцінніший подарунок від долі – своє життя. Воно дане лише один раз і для кожного своє. Особливе чи звичайне, щасливе або сумне, довге чи коротке, життя тягнеться від першої днини і до останньої, і не можна цей шлях пройти двічі. Для того щоб не відчувати провини перед самим собою у літні роки, не кпинити себе за те, що життя прожите даремно, необхідно на самому початку життєвої дороги замислитись: чого я хочу досягти в своєму житті, ким я маю бути, яким, у чому для мене сенс мого життя? Інший дяк, хіромант, глянувши на ліву долоню хлопця, заявив, що художника з нього ніколи не буде. Гірко було Тарасові це чути, але не відступився – шукав іншого вчителя. Тяжко карався (і стусанів за-знав, і різок) козачок пана Енгельгардта за те, що змальовував картини, які висіли у панських покоях. Але знову ж таки не каявся. Потім потрапив Тарас у науку до Ширяєва. І тут – виснажлива робота, брутальність господаря. Не кається молодий художник – білими ночами змальовує статуї у Літньому саду. Цариця у цьому творі “мов опеньок засушений, тонка, довгонога”, цар – опухлий від похмілля, “аж посинів”, як ведмідь, що виповзає з барлогу і починає мордобій тощо. До речі, на мордобої тримається, на його думку, увесь царизм. Через рік Шевченко пише другу велику сатиричну поему – “Кавказ”, де Росія постає “тюрмою народів”, а Прометей – філософським образом, що закликав народ до активної дії і до віри у перемогу над самодержавством. І в особистому житті не щастило юнакові: загинула, занапащена паном-офіцером, його подруга дитячих років, його перша любов Оксаночка, відібрали у нього іншу дівчину, до якої відчув тепло в душі, покоївку гликеру. Але і тут не каявся. Караюсь, мучусь, але не каюсь – життєве кредо Тараса Шевченка, поета, людини, революціонера-демократа. Творчий спадок О. Ольжича — наукові дослідження з археології, публіцистичні статі, дитяче оповідання «Рудько», кілька поетичних збірок, серед яких найбільш відомі книги «Підзамчя», «Вежі» та «Рінь». Поетичний стиль митця приближений до неокласицизму. Більш усього поета цікавили минулі епохи, та це й не дивно, адже за фахом О. Ольжич був істориком. У його віршах оживають античні герої і боги — Гектор, Андромаха, галльські воїни, в образах яких бачаться борці за волю України й ті, хто поряд з ними йдуть на боротьбу під синьо-жовтими стягами, ті, хто не жалкує життя зі «своїм невблаганним сумлінням». Своє творче кредо поет висловив у лаконічному (усього вісім рядків) вірші «Господь багатий нас благословив». Цікаво, що цей вірш не увійшов до жодної поетичної збірки О. Ольжича. Він, як і цілий ряд інших віршів, серед яких «Ясне мерехтіння кіно», «Пророк» та інші, став зразком філософського та інтелектуального осмислення буття. Вірш «Господь багатий нас благословив» перегукується з такими творами, як «Городок 1932» та цикл віршів «Незнаному воякові», у яких звучить ідея жертовності за національне і соціальне визволення України. О. Ольжич недарма вважався одним з найвідоміших українських націоналістів, через що і був змушений емігрувати з України. Син відомого українського поета Олександра Олеся Олег Ольжич відомий як політичний і громадський діяч, історик і археолог, публіцист і поет. Після 1923 року О. Ольжич був змушений назавжди виїхати з України. Митець працював в Берліні і Празі, а потім був викладачем у США, у Гарвардському університеті. На жаль, мрія поета побачити Україну незалежною суверенною державою за його короткого життя не здійснилася. Під час Другої світової війни він був заарештований і у 1944 році закатований у фашистському концтаборі Заксенхаузен неподалік від Берліна. Німецькі загарбники, як і поневолювачі з радянської влади, не хотіли бачити Україну вільною. І ті, й інші готували для неї ярмо. І для фашистів, і для комуністів наша країна була лише джерелом робочої сили, місцем, де можна було поживитися деревиною, плодючими землями, краєм, багатим на природні копалини. В часи, коли одна тоталітарна система воювала з другою, для самосвідомого українця дуже необхідними були «дари господні», які неможливо відняти: Я хочу стати юристом. Не знаю, як складеться моя подальша доля – чи зможу вступити до юридичної академії… Але прагнути буду. Бо у мене є друг Антон, котрий тричі складав іспити, і йому нарешті пощастило – він став студентом Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого. Зараз вчиться на адвоката. Заробітна плата – не самоціль. Адже для мене важливо, чим зайнятись. Іван Франко наче відповів на мої питання, підказав, куди йти, де прикласти свої сили і знання. “Ах, як багато праці потрібно!” – цим коротким реченням Євгенія Рафаловича письменник визначив мій вибір професії. Антонів вибір і приклад – то не єдине, що вплинуло на моє рішення у виборі професії. Ще – повість І. Франка “Перехресні стежки”. Дуже люблю цей твір. Коли прочитав, зрозумів: це – моє. Я теж хочу займатись юриспруденцією, вивчати і знати закони, роз’яснювати їх і допомагати людям. Тобто моя мета – бути освіченою людиною, мати престижну і корисну роботу. Звичайно ж – і нормальну зарплату, якої б вистачило для життя: сьогодні це питання особливо гостро стоїть перед випускниками. Тому говорити вголос про зарплату ще в школі вважаю правильним – не кожного батьки можуть утримувати до старості. Я живу з мамою і хочу бути допомогою їй на старість. І вже не маю сумнівів – я буду адвокатом. Як Євгеній Рафалович у “Перехресних стежках”. Вибір професії – так важливо. Адже це твоя майбутня робота, щоденна праця. І якою вона буде (не лише в матеріальному плані), залежить від того, правильно ти обереш свою стежину чи ні. Багато в Україні є красивих міст і сіл, але найбільше мені подобається рідне місто. У ньому я народився і живу, тут я познайомився зі своїми друзями, пішов у школу. Мій дідусь живе разом з нами. Він часто розповідає цікаві історії про наше місто і його мешканців. І в школі на уроках народознавства та історії вчителі розповідають нам про славетне минуле нашого рідного краю. Колись, у сиву давнину, в степу виникла невеличка фортеця. її збудували козаки, які мужньо захищали свій народ від татар. Закінчилась війна, фортеця перетворилася спочатку на містечко, а потім на велике місто — справжній промисловий і культурний центр. У ньому є багато проспектів з красивими будинками, театри і кінотеатри, зоопарк, парки відпочинку. Моє місто (Твір-роздум). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література. Шкільний твір. З мамою у вихідні дні ми прогулюємося його чепурними вулицями. Мені приємно бродити в тіні дерев вулицями і дивитися на все, що відбувається навколо, бо я своє місто дуже люблю. Я люблю своє місто, Я тут народилася, звідси родом мої мама й дідусь. Тут живуть мої родичі й улюблені друзі. Я живу в Донецьку. Це величезний, постійно мінливе місто, що розташоване у верхів'ях річки Кальмиус. Він є великим промисловим, науковим і культурним центром країни. Донецьк славиться своїм вугіллям. Численні шахти й гірничозаводські підприємства забезпечують паливом мільйони людей. Через це існує думка, що терикони - головна визначна пам'ятка міста, насправді це не так. У Донецьку є чудові оперний і драматичний театри, бібліотека ім'я Н. К. Крупской, що до того ж є пам'ятником архітектури, музеї, картинні галереї, цирк, планетарій, скульптури й монументи. Особливо гарний моє місто навесні. Ніжна зелень листів, м'яка молода травичка на газонах роблять його молодим, веселим і якимось блискучим. Сонце заливає чисті широкі вулиці, відбивається в різнобарвних вітринах, блискає у вікнах струнких многоетажек. Місто розцвітає. Весняним-весняній-по^-весняному звучать у маршрутні таксі й автобусах назви мікрорайонів: Квітковий, Голубой, Широкий. Яскраві, строкаті вивіски магазинів, бутиков, салонів не дають нудьгувати перехожим. Місто будується. Щодня можна побачити що-небудь новеньке. Будуються будинку й церкви, реставруються пам'ятники архітектури. Місто міняється з кожним роком ^.Сьогодні він уже зовсім не схожий на місто мого раннього дитинства - він росте разом із мною, але однаково залишається таким же рідним, близьким, як друг, якого знаєш багато років. Моє місто любить мене. Високо цінуються вищі й середні донецькі навчальні заклади. Донецьк - гарне сучасне місто. Його особу визначають широкі вулиці, затишні бульвари й просторі площі, своєрідні ансамблі житлових і суспільних будинків, тінисті парки і яскрава ілюмінація. А ще Донецьк називають містом троянд за його прекрасні клумби. ТАРАС ШЕВЧЕНКО «Караюсь, мучусь, але не каюсь» — життєве кредо поета-громадянина Т. Шевченка. Доля справді переслідувала Тараса Григоровича, та «вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей у ненависть і погорду». І прагнув до цієї мети, долаючи всі перешкоди, вірив що. Шевченків «Кобзар» є синонімом сумління свого часу, бо сам автор зібрав сюди кожну сльозинку, найменший стогін кріпака.